Не вперше до керівника ФГ "Білак" Івана Білака звертаються за фінансовою допомогою ті чи інші структури. Колишній голова РДА, Заслужений працівник сільського господарства України, який і надалі займається тваринництвом та розвиває ще й вівчарство у районі, відгукується на прохання, особливо, коли вони носять загальнодержавний характер.
Нещодавно до нього з листом звернулося керівництво військової частини авіаторів з м. Новий Калинів, якій його підпри-ємство вже неодноразово надавало техніку для обкошування території. У зверненні було вказано перелік матеріалів, необхідний для покращення умов військових. Загалом на суму сто тисяч гривень. Тут і обладнання для їдальні тощо.
Іван Іванович не відмовив. До того ж сам минулого тижня вирішив навідатися у військову частину. По дорозі до неї зупинився біля магазину "Господарочка". Зайшов туди, щоб придбати мінеральну воду. До каси підійшла жінка, якій поза п’ятдесят, і попросила: "Пане, ви приїхали на гарній машині, купіть мені буханку хліба". Іван Білак, не оглядаючись, звернувся до продавчині дати жінці дві буханки хліба, ковбасу, мінеральну воду, масло, а вона попросила ще сосисок, вказавши, які саме, та морозиво. За все поставлене в кульок він розрахувався і, віддаючи жінці, на мить зупинився. Вона ж голосно мовила: "Та це ви, Іване Івановичу. А пам’ятаєте, коли мені було 7 років, ви підсаджували мене на красу кобилу на хуторі "Білаки"? Ви з моєю тіткою Любою, яка ще живе у Ваньовичах, декілька років підряд на тому ж хуторі випасали колгоспних телят"... Це ще більше його розчулило. У рисах тепер вже літньої жінки він впізнав тодішнє мале дівча, яке мріяло проїхатися верхи на коні. Тоді він виконав її прохання, і тепер. Але обставини суттєво змінилися. Психічне здоров’я жінки частково підірване, та ці приємні хвилини свого дитинства вона добре пам’ятає.
Іван Білак з ностальгією розповів, що іншими були роки і його дитинства та юності. Багато у них було світла та добра. Тоді ніхто не зважав, у кого, які мате-ріальні статки. Діти раділи кожному дню, гралися з ранку і до пізнього вечора, поміж тим пасли худобу, допомагали батькам по господарству. Життя вирувало без га-джетів і комп’ютерів. Любили їздити верхи на конях, якщо дозволяли старші. А зараз все змінилося. Вже й корову мало хто в селі тримає, а щоб діти пасли, то й поготів. Хоча Іван Білак і тепер нерідко сам випасає стадо, особливо у період релігійних свят, коли штатні працівники "святкують". Цього ніколи не цурався і не цурається. Розуміє: працюєш – маєш. І ще комусь у критичні хвилини здатний прийти на допомогу. Таке воно життя... До того ж такі воно іноді має особливі миттєвості.
Марія ПУКІЙ, "Голос Самбірщини".