З Іваном Білаком завжди легко спілкуватися. Він простий, доступний, хоча за спиною 14 січня буде 70 років. Певний життєвий підсумок прожитого, а вірніше пережитого – в інтерв’ю за кілька днів до цієї ювілейної дати. Іван Іванович – заслужений працівник сільського господарства України. У нього 50 років трудового стажу, 45 з яких у приватній фірмі "Білаки".
Розмова розпочалася з його розповіді: " Відношуся до тих керівників, які мали можливість працювати ще при радянський владі. Таких як я вже мало залишилося. Можу порівняти як працювалося колись, як у 90 роки і як працюється зараз. Є одним із перших керівників, який сказав, якщо на референдумі було проголосовано за незалежність Укра-їни – назад вороття вже не буде. Маємо йти лише вперед, а вперед – це дати дорогу приватизації. Я першим в Україні приватизував разом з колективом державне підприємство – Самбірський м’ясокомбінат. Це були ті кроки, які після мене робили і в колгоспній системі; розпочалося розпаювання землі та основних засобів".
Народився в простій селянській сім’ї на хуторі Білаки. Нас було у батьків п’ятеро дітей. Два кілометри ходив в школу у селі Ваньовичі. За будь-якої погоди вона не закривалася, як взимку, так і в теплі пори року. Й під час великих снігопадів, і за мінусової температури, коли надворі було 20 градусів морозу, пішки йшов через поле вчитися, бо разом з ровесниками знали: наука – це наше майбутнє, але вже в той час починав заробляючи на шматок хліба: працював у колгоспі, де майже 6 років випасав колгоспних телиць, корів, бичків і якраз тоді в мене з’явилося натхнення та любов до тварин, тож після закінчення 8 класу вирішив поступити у Судововишнянський зооветеринарний технікум на факультет ветеринарія, який успішно закінчив. Отримав скерування на роботу у с.Топільниця Старосамбірського району, звід-ки невдовзі повернувся у наш район. Працював у колгоспі ім. Свердлова, в який входили села: Мала Білина, Велика Білина, Гординя. А вже після двох років служби в армії (заочно поступив у Львів-ську ветеринарну академію) перейшов у колгосп ім. Шевченка в смт Дубляни. Звідки – простим робітником на Самбірський за-бійний пункт Бориславського м'ясокомбінату. Пропрацювавши тут певний час робітником, обійняв посаду ветлікаря, а згодом очолив даний пункт, що був філіалом названого вище м’ясокомбінату. Ми працювали у Самборі, а всі прибутки йшли у Бориславський м'ясокомбінат. У той час у Львівській області зароджувалися агрокомбінати. Один із перших був у Жидачівському районі. В нього входили декілька різних підприємств. За сприяння тодішнього начальника управління сільського господарства, на жаль, нині покійного, Івана Пікулицького, на наших теренах теж почали створювати агрокомбінат, тож мені вдалося наш пункт від’єднати від Бориславського м'ясокомбінату і створити окреме державне підприємство Самбірський м'ясокомбінат, зберігши колектив та збільшивши виробництво. Але в статусі державного підприємства працювали недовго, тому, що почала утверджуватися Укра-їна як самостійна держава. Заро-джувалися кооперативи, йшла приватизація державних підпри-ємств. Хоча і були перешкоди. Нам не дозволяли зареєструвати підприємство. Але я довів свою правоту, що назад вороття не буде і слід йти лише вперед та переймати європейський досвід роботи, щоб хай і через десятиліття Україна змогла вступити до Євросоюзу. Про такі речі я вже тоді думав. Однак, на превеликий жаль, затягнувся час.
Працюючи директором м’ясокомбінату у центрі міста, вирішив будувати за його межами нове підприємство. І не лише м’ясопереробне, а цілий комплекс, де є і готель, і саме виробництво, і поле для вирощування тварин – ВРХ, чим сьогодні й займаюся… Ще фазенду знають як невеличкий зоопарк, хоча сьогодні його практично немає. Та задумав зробити екоферму чи екопарк, де б можна було побачити різні породи великої рогатої худоби, кіз, овець, оленів; різних птахів, щоб люди мали можливість безкоштовно походити і помилуватися ними.
Не все просто у житті було. Але в той же час мали місце і приємні моменти та події. На початку 90 років був депутатом районної ради. Декілька каденцій – обранцем Львівської обласної ради. Завжди мав свою позицію по відношенню до того, що творилося в обласній раді, районній. Був членом виконкому Самбірської міської ради.
Життя прожити – не поле перейти. Належу до тих людей, які не здаються, а завжди думають про майбутнє. В тому числі про майбутнє України. І, звичайно, сім’ї, родини. Навіть, будучи головою Самбірської районної державної адміністрації упродовж майже 8 років, неодноразово говорив на нарадах, що в кожного є свій стиль і метод керівництва, що не прийшов в адміністрацію нікому переставляти ноги, а кожен має займатися своєю роботою, відповідати за ті обов’язки, які на нього покладено, щоб не було скарг і що слід працювати однією командою. Й так сталося. Навіть про ті події, які мали місце у грудні 2013 року на Майдані, коли відбулося побиття студентів, першим з усіх голів районних адміністрацій виступив на сесії районної ради і сказав: "Засуджую події, які вчора відбулися в Києві, де було побито студентів. Там міг бути мій син, мої племінники, родичі чи діти знайомих. Це неприпустимо, що влада зробила такий крок. Через певний період 14 січня (тоді мені було 60 років) написав заяву і пішов з посади, оскільки не був згідний з тим, що робилося владою в Києві. Сьогодні можна по-різному це трактувати, адже в кожного є своя позиція.
Єдине – всі маємо думати про Україну, націю, її майбутнє, незалежність. Так, ми хотіли йти до Євросоюзу. І я за те, щоб бути у його складі. Але сталося, як сталося.
- Сьогодні можна багато про що говорити. Є що згадати . У мене понад 50 років трудового стажу, великий досвід роботи і значний життєвий досвід, в тому числі й в політиці. Пройшов через різні перешкоди й на шляху станов-лення власного бізнесу, – говорить Іван Білак. І бандити-рекетири викрали та відвезли в багажнику за 130 км від Самбора, вимагаючи "данину". Зрозуміло, яким був "діалог". Дивом залишився живий.
Неодноразово виступав на сесіях обласної ради; давав інтерв’ю журналістам, відповідаючи, в тому числі і на питання щодо ін-вестицій. Завжди казав: інвестор – покупець товару іншої країни світу. І ми по суті вже 30 років інвестуємо всю Європу, тому, що, купуючи товар іншої країни, віддаємо їй свої зароблені гроші. Не один раз говорив представникам влади вищих ешелонів, що треба захищати свого виробника, фермера, своє виробництво, армію, бо, як не будемо утримувати свою – годуватимемо чужу. А нам необхідно, за потреби, захистити рідну годувальницю-землю. Зараз її обробляють різні компанії з різних країн світу. Їм легше, бо в них розвинутий бізнес і дешеві кредити, але приємно те, що нині і наші вже фермери піднялися та добре господарюють.
Запитала, як мій співрозмовник ставиться до продажу землі? У відповідь він сказав: "Ринок землі має бути лише внутрішній, а не зовнішній. Щоб лише українські фермери могли купувати її за вигідною ціною. Найбільше багатство, яке в нас залиши-лося – це земля. Бо заводи, фабрики, здебільшого, знищено. А земля – годувальниця нашого народу.
- Чи розчаровувався в людях?
- Кожній людині властиво інколи впадати в депресію, розчаровуватися в інших, але в мене цього не було, бо за характером дещо впертий і знаю, чого домагався у житті з підтримкою сім’ї, родини, друзів, які могли збоку підказати, чи підтримати в тій чи іншій ситуації.
У людях найперше ціную людяність, порядність, дотримання слова. І завжди варто ставити себе на місце того, хто до тебе прийшов з певним проханням.
- Державна посада складніша за приватний бізнес? – поцікавилася в Івана Івановича.
- Сьогодні важко сказати. Є випадки, що і в бізнесі складно. Особливо, відколи розпочалася війна. Але непросто і у владних структурах тепер вирішувати ті чи інші питання, пов’язані з во-єнними діями на Україні.
Те, що задумував зробити – вдавалося. Бувало, часом й переоцінював свої можливості. Був кандидатом в депутати до Верховної Ради України двох скликань. Інколи до цього підштовхували друзі, а інколи – самовпевненість. Та залишався на тих позиціях, на яких був попередньо.
Завжди дотримувався законності, як на початку трудової діяльності, так і тепер. І будучи головою РДА, завжди повторював: "Працюйте для сім’ї, родини, району і для держави. І все буде добре".
Якщо в мене щось не так в душі, одягаю робочу форму і йду до своїх улюблених тварин: корів, птиці, оленів, страусів і тут же зникає будь-який неспокій, стрес
.- Що слід робити, аби і коли людина йде з посади, з нею віталися?
- Завжди потрібно пам’ятати: ти на тій чи іншій посаді не вічний, що вона не приватна, що рано чи пізно тобі доведеться її залишити і повернутися на круги своя. Коли у 2006 році мене представляв на посаду голови РДА голова ЛОДА Петро Олійник, тоді я казав: знаю на яку посаду йду і знаю, куди маю повернутися. В мене є ще фермерське господарство і приватна фірма "Білаки", яким все одно приділятиму увагу, як і сім’ї та родині.
- Який період життя для вас був найскладнішим?
- У мене, можна сказати, було два таких періоди – 2000 рік, коли тероризували бандити і 2013-2014 роки, коли переживав події, які відбувалися в Києві. Тоді заявляв: не згідний з тим, що влада творила на Майдані.
- Чи маєте друзів, яким стовідсотково довіряєте?
- Довіряти можна сім’ї, родині.
- Як переживаєте час війни і наскільки вона позначається на веденні бізнесу?
- Зрозуміло, що воєнні події впливають на будь-який бізнес. Хоча ми всі віримо у нашу Перемогу.
- Чого чекаєте в перспективі?
- Як і кожний батько, від дітей чекаю поваги, любові, яку маю від них, і від чотирьох онуків також.
Задумав втілити, як вже озвучено вище, проєкт з облаштування екопарку. Маю ферму. Особисто і контролюю, і годую ВРХ м’ясної породи. Якщо потрібно, сідаю за кермо трактора, хоча інколи друзі говорять: Білак міг би вже відпочивати. Але, щоб жити – треба рухатися. По житті є оптимістом.
- Чим дорожите найбільше, що для вас найважливіше?
- Найважливішим для мене завжди було і буде – бути українцем, тією людиною, яка готова працювати в Україні і для Укра-їни, хоча розумію і тих, які від початку повномасштабної війни виїхали за межі рідної держави. У кожного є на це свої причини.
Маємо родину в Канаді і мені пропонували виїхати та вести там навіть бізнес. І це близькі родичі, проте їм відповів: "Я в Україні є Білак; мене будуть знати і пам’ятати, а в Канаді я буду емігрант, приїжджий, який рятує себе і свою сім’ю. І тому я залишився тут та від початку війни ніхто з членів моєї сім’ї нікуди не виїж-джав і не тікав.
Завжди робив і роблю те, що можу. Багато допоміг у будівництві різних храмів. Для мене не було важливо, з якої конфесії зверталися за допомогою. Навіть, коли було протистояння і мав можливість втрутитися, щоб був спокій між земляками, зробив все для цього. У Ваньовичах із своєю землячкою Іриною Білинською – заступницею директора Самбірського педколеджу ім. І.Филипчака вирішили вибрати місце під будівництво церкви для громади УГКЦ. Нині є дві святині у цьому населеному пункті і все мирно вдалося врегулювати.
- Чого Іван Білак зичить сам собі з нагоди ювілею?
- Бажаю собі і всім міцного здоров’я, злагоди в сім’ях і родинах, мирного неба та Перемоги.
Марія ПУКІЙ, "ГОЛОС САМБІРЩИНИ"