Марія – головний сержант – командир автомобільного відділення взводу матеріально-технічного забезпечення вогнеметного батальйону 704 полку РХБ захисту Командування Сил підтримки ЗСУ.

Народилася в Самборі, здобула освіту в Самбірському фаховому коледжі економіки та інформаційних технологій. У 2012 році стала до лав ЗСУ, у навчальному центрі отримала фах зв’язківця. Відтак обійняла посаду оператора АСУ «Дніпро», згодом продовжувала службу на різних посадах. Повномасштабне вторгнення внесло свої корективи у життя Марії – вона перевелась у вогнеметний батальйон. А також після тривалої перерви повернулась до свого давнього захоплення – легкої атлетики.

Принагідно до Міжнародного дня боротьби за права жінок ми провели цю розмову.

Маріє, згадайте, як почалось для вас 24 лютого 2022 року?

Це було несподівано для мене. Ніхто не очікував, що буде такий ранок. Мені подзвонив син з Івано-Франківська. Сказав, що їх підняли в гуртожитку і повідомили, що почалася війна. Ми з чоловіком (а він теж військовий) прийшли в частину і тут вже дізналися новини. 

Які емоції у вас тоді були?

Страху не було, було велике здивування, я ніяк не могла повірити, що може бути війна в ХХІ столітті. Не очікувала нічого: просто йшла на роботу в готовності сприйняти будь-яку ситуацію, від якої можна відштовхуватись і вирішити, що робити. А якихось далекоглядних планів не було. 

Згодом ви перевелись у вогнеметний батальйон. Чому?

Це був новосформований батальйон, а я рішуче хотіла поміняти щось. Чому я захотіла туди? Я бачила себе там, я знала, що там можу бути корисною.

Ви з тих людей, що люблять міняти щось кардинально у житті?

Так. Якось я прочитала такі слова: «Хочеш бути щасливим – будь. Якщо тобі щось не подобається, не ний. Якщо ниєш – змінюй. Не змінюєш – не ний». Відтоді я взяла собі ці слова за життєвий принцип. Адже якщо мене щось не задовольняє, чому я маю собі в чомусь відмовляти, про щось шкодувати? І мені з такою позицією стало легше спілкуватися з оточенням, вибирати своє середовище. І от у вогнеметному батальйоні, попри те що там настільки різноманітний колектив, мені комфортно. Коли я перевелась, майже всі люди там були з цивільного життя, тобто мобілізовані. І мені було цікаво спостерігати: як вони себе позиціюють на військових посадах, як вони себе поводять. Адже вони дуже відрізнялися від нас, від тих людей, які давно є військовими. 

Ви з дитинства займались легкою атлетикою, але потім була вимушена пауза через життєві обставини. Як і чому ви повернулися до цього заняття?

Я завжди любила біг і розуміла, що треба щось додатково робити для зміцнення духу, для гуртування людей. Зрештою для фінансової підтримки наших хлопців, які воюють. Почала брати участь у спортивних забігах на честь військових – полонених, загиблих чи поранених, яким збирають допомогу на протези. І це принаймні те, що я точно можу робити: брати участь і донатити. І таким чином підтримувати. Також я маю ще одне хобі – шахи. Проводяться турніри на кшталт “Шахи для військових”, я реєструюсь, роблю донати. Я знаю, що маленьких донатів не буває, бо кожна гривня може врятувати життя. На шахових турнірах багато хлопців, які уже не можуть воювати, збираються у реабілітаційних центрах. Волонтери допомагають, щомісяця організовують для військових турніри з шахів. Їм важливо знати, що про них не забувають. Це також реабілітація і відновлення для військових з ПТСР. Для мене це знайомство з новими людьми, обмін досвідом: хлопці розповідають, де вони були, що робили, як сталося так, що вони вже непридатні. І, крім того, шахи поліпшують розумову активність, люди не падають духом. І ці люди мотивують. Всі мої вихідні витрачаю переважно на такі заходи. Ми пам’ятаємо загиблих за Батьківщину і популяризуємо такий вид підтримки серед людей.

Як спорт допомагає вам у житті? 

Спорт це моє хобі поза межами служби. Мене в цьому підтримує чоловік, завжди вболіває за мене. Я черпаю в спорті позитив. Це треба відчути: зустрічаєшся зі спортивними людьми, стаєш з ними в стрій, ви разом біжите. Ці емоції, коли люди підтримують одне одного, неймовірні. Цінують кожного. Не має значення місце, має значення участь і донати. Усі кошти йдуть на потреби військових. Буває, що матері загиблих хлопців приходять і беруть участь. І ці кошти йдуть на бригаду чи підрозділ, де служив їх син. Чи на дрони, чи на протези для поранених бійців. У нас в Самборі щороку роблять забіг на честь загиблого воїна Віталія Шубеляка. Навіть його мама бере участь попри свій вік. Дистанція не має значення, можна ті кілька кілометрів пройти, якщо не можеш бігти. Але пам’ять має значення. Треба пам’ятати наших героїв, бо хлопці заслужили. 

У вас багато однодумців?

Так, і це часто люди, які ніколи не займалися спортом, але вони теж беруть участь. Вони йдуть, щоб інші бачили, виходили, долучалися. Суспільство повинне пам’ятати, для чого такі заходи. Кожен допомагає, як може. Це наш спільний шлях до перемоги. Хтось з автоматом на бойових завданнях, хтось просто в кросівках і донатить гроші. Це дуже об’єднує суспільство і допомагає. Гуртом і батька легше бити. Коли люди збираються, тоді їм легше долати проблеми і переживати важкі часи. 

Зі спорту ви черпаєте позитив. Чи є такий позитив у службі?

У нашому батальйоні я бачу позитив. Люди щирі, вони знають, що я не є такий сильний вояка, але я роблю все від мене залежне, я активно допомагаю. Однак важко шукати позитив, коли знаєш, що хлопці в полоні. Тому ти маєш старатися, щоб не падати духом. Я спринтер, мої коронні дистанції це 100, 200 метрів. І коли я бігла перші 5 кілометрів, було важко, бо я не була тренована на дальні дистанції. Але я собі при цьому сказала: «Маріє, хіба це важче, ніж там в окопі?» Так, це трохи незвично, бо я не маю належного досвіду, витримки. Але це точно не важче, ніж хлопцям на бойових позиціях.

Згадайте свій перший день у батальйоні. Що було найскладнішого?

Нічого не було складного. Я прийшла, всі були раді. У мене склалося враження, що я знаю цих людей, відколи я служу. Ми знайшли спільну мову буквально за пів години. Я полюбила їх, вони полюбили мене. Труднощів у адаптації не було. У перший день на новому місці ми поїхали на стрільби. Я хотіла справити враження, пішла стріляти і поклала всі мішені. І тому мені одразу дали позивний – Амазонка. 

А як ви вважаєте, що допомогло вам влитися в колектив?

Можливо, те, що я прийшла до них з відкритою душею. Я компромісна людина, можу з будь-ким знайти спільну мову. Я дуже швидко адаптуюсь. Вік людей чи стать не мають значення. 

Наскільки важливо мати підтримку серед побратимів і посестер?

Це дуже важливо. Тому що коли ти відчуваєш підтримку бодай одного, ти вже розумієш, що ти недарма щось робиш. Що можна щось таки досягти і щось корисного зробити. Хоч кажуть, що і один у полі воїн, але одна людина це замало для серйозних зрушень, одному завжди буде важко. В колективі я почуваю себе так, що я не один воїн у полі. Важлива всяка підтримка: і словом, і ділом.

Чи стикалися ви зі стереотипами щодо жінок у війську? Як ви на них реагуєте?

У нашому вогнеметному батальйоні я не відчуваю такої різниці, що я жінка, а вони чоловіки. Є колектив, а зайвих акцентів нема. Я не відчуваю ні різниці у віці, в освіті, ні в досвіді. Тебе завжди хтось підтримає. У хлопців наших настільки високе почуття гумору, що воно рятує. Люди у батальйоні розкуті і вільні, позитивні. І не зациклюються на обмеженнях.

Ваші побратими мотивують вас?

Вони бачили те, чого я не бачила. Я навіть не знала, що можна так думати в тих ситуаціях на лінії фронту. Вийти з такого пекла і мати таку силу волі. І такий дух. Я захоплююсь нашими воїнами – це дуже сміливі і сильні люди. І я вчуся в них не падати духом.

Як ви психологічно справляєтесь з навантаженнями?

Я міняю обстановку, займаюсь спортом. І після розрядки я повертаюсь в батальйон хай замучена, але щаслива. Я неодноразово спілкувалася з хлопцями, які приїжджали з зони бойових дій. І от з одним я поговорила, а наступного дня до мене підходить інший наш боєць і каже: «А можна з вами поговорити?» Дехто навіть називає мене своїм психологом. 

Можете назвати якісь сильні риси вашого характеру і як вони допомагають вам на службі?

Я не піддаюся впливу. Виробляла це роками. Спочатку траплялося, що могла засмучуватись через якісь неприємні моменти, була ранимою. Але життя і ЗСУ навчили мене бути сильною. Тепер просто словами мене не зачіпиш. Я сама собі режисер. Я захочу сьогодні бути щасливою – і я буду. 

Стереотипна фраза про те, що армія – не жіноча справа, вас ображає?

Ні. По-перше, я борець. Борюся іноді навіть сама з собою. По-друге, мене це не образить ще й тому, що я частково погоджуюсь: армія не зовсім жіноча справа. Я проти такої кількості жінок в армії, хоч я сама жінка і я в армії уже понад 20 років. Я прихильниця такої армії, як в Ізраїлі, в Америці. Ретельний добір до війська і високі вимоги мають бути як до чоловіків, так і до жінок. Проте зараз у нас війна, тож на оборону держави, зрозуміло, стали всі незалежно від статі. У мене є декілька подруг, вони сильні, сміливі. Я пишаюся ними, а вони мною.

Ви до себе вимоглива?

Дуже вимоглива. І настирлива. Насамперед до себе. Якщо я хочу бути сержантом, то я мушу мати відповідний рівень. А не просто вивчитись і сидіти. Мені багато дали курси лідерства, то були мої улюблені навчання. Курси лідерства – це коли із солдата роблять сержанта. А сержант – це лідер. Це помічник для офіцера. Це взірець для солдатів. Для себе я уявляла сержанта, як в американських фільмах. І це мене внутрішньо мотивувало. Ми вчилися, займались фізичною підготовкою, ходили на стрільби, проходили тактичні навчання. І мені це подобалося. Ми на тих курсах лідерства справді вчились і навчались нового. І ставали сержантами. Бо це дійсно наука. У нас були прекрасні викладачі. І вони справді дуже добре навчали. 

А лідером вам подобається бути?

Я є командиром відділення і це мені подобається. У мене в підпорядкуванні водії, які допомагають мені, а я допомагаю їм. Вони знають багато такого, чого не знаю я. Тож ми доповнюємо одне одного: я знаю паперові аспекти, а вони мають практичні знання. Майор в батальйоні мені каже: «Правда, Маріє, у нас зібрався офігенний колектив?" Так, я повністю з тим згідна.
Сьогодні війна прийшла в наш дім. І вона нас всіх додатково згуртувала. І хоч ми всі живемо під одним небом і в однакових умовах, та попри це кожен використовує своє життя і можливості на свій розсуд. Кожна людина торує свою стежку до щастя. Я знаю свій шлях і йтиму ним далі, хто б що не казав.

Матеріал надано службою звʼязків з громадськістю
704 полку РХБ захисту
Командування Сил підтримки ЗСУ

Опубліковано у Гал-інфо.