На початку російського повномасштабного вторгнення вони прийшли до війська самі, не чекаючи навіть повістки. Це були Добровольці – велична сторінка української історії.
Коли стало очевидно, що добровольців недостатньо для великої війни, ТЦК почали викликати тих, хто сам не прийшов. Але їх часто не було за вказаними раніше адресами, тому що вони кудись переїхали, а свої дані в ТЦК не оновили. Це було порушення з їх боку, але наслідком стало збільшення роботи для ТЦК.
ТЦК вийшли на вулиці, щоб знайти там підкріплення для війська – перевіряли військово-облікові документи, шукали порушників, направляли на ВЛК, виписували повістки. Громадянам не подобалося чути від військових ТЦК на вулицях своїх мирних міст, що вони мають іти до війська, і, тим паче, отримувати повістки. Почали казати що це незаконно, але жодної кримінальної чи адміністративної справи так і не було – тому що все було в рамках чинного законодавства. Але винними у соцмережах все-одно виставили військовослужбовців ТЦК.
А самі ж громадяни вирішили не приходити за повістками. Вони не хотіли йти до війська і захищати свою країну, на яку напала росія. Це було ще одним порушенням, за яке ТЦК та СП могли виписати штраф. На жаль штрафи не могли замінити поповнення – війську не вистачало людей.
Самі ж порушники почали шукати когось, хто пішов би воювати замість них. Звісно ж насамперед посилали самих військових ТЦК. Було прийняте рішення замінити всіх начальників обласних ТЦК та СП. Крім цього до ТЦК почали переводити воїнів після поранень, які вже не могли виконувати бойові завдання.
І потім вже ці воїни, які віддали своє здоров’я в боях за Україну, змушені були вислуховувати «іди воюй сам» і «якби ти там був, то інших туди не посилав би» - виявляється усім було байдуже де вони воювали і які у них поранення. А воїни шукали поповнення своїм побратимам, які лишилися тримати фронт. Але, як не дивно, саме їх називали винними у тому, що розквітало ухилянство.
А потім почалися адміністративні затримання – процедура, передбачена Законом. І почався спротив затриманню – порушення Закону. Громадяни звикли вимагати виконання законів від інших, але не від себе – жінки та інші присутні під час таких порушень охоче допомагали ухилянтам. Перешкоджання ЗСУ під час війни – це вже не порушення, а злочин. Але мало кого це зупиняло. Звісно ж винними знову виставляли військових ТЦК і поліцію.
Фізичний напад на військових своєї армії під час повномасштабної війни за виживання країни і народу, напад на тих, кому ще не так давно дякували за захист – чи може бути щось гірше?