Львівський священик 41-річний Роман Великий має багато щоденних обов’язків, окрім безпосередньо душпастирської праці. – викладає студентам у Львівській Богословській Академії та Університеті безпеки життєдіяльності. А ще очолює синодальне відділення Львівсько-Сокальської єпархії та Комісію у справах взаємодії з військовими формуваннями. Виріс у Львові, і попри те, що дитинство припало на радянські часи, ми завжди знали – в неділю маємо бути обов’язково у церкві на Літургії, - розповідає отець Роман Великий. – Скільки себе пам’ятаю завжди хотів стати священиком, змалку прислуговував у храмі. Про те, чому його студенти та знайомі називають одним з тих, про кого кажуть «народні герої», розповідає як про буденність.
Так, справді служив капеланом у самій зоні проведення бойових дій у Луганській області разом зі 128-ою окремою гірсько-піхотною бригадою, - каже отець Роман. - За час капеланської місії вділив час, увагу і благословення майже півтисячі військових і цивільних у зоні АТО. Я не вважаю це подвигом чи героїзмом, бо то мій обов’язок – йти туди, де потребують молитви, сповіді, підтримки. Жили ми разом з військовими, поряд з госпіталем облаштували капличку і щоранку правили Службу Божу. Спочатку приходив один військовий, потім поступово щораз більше. Але ми не хотіли сидіти на місці – просилися на блок-пости до наших хлопців. І військові командири ставилися до цього з розумінням – відтак ми побували на всіх блок-постах, по 3-4 дні на кожному.
Отець Роман з тремтінням у голосі пригадує випадок. На одному з блок-постів підійшли військові з проханням. Від прямого потрапляння з «Граду» в автомобіль загинула сім’я – мама, батько і маленька дівчинка. Наші бійці похоронили їх у полі, насипали могили, поставили хрест. А священиків попросили відслужити Заупокійну.
Також отець Роман багато спілкувався з нашими бійцями, які вийшли з Дебальцево з оточення. – Люди були втомлені, а від того і роздратовані, - пригадує священик, - спочатку не дуже хотіли йти на контакт. – Але потім дуже багато бійців прийшли до сповіді, чимало просили освятити натільні хрестики. Ми подружилися з військовими у зоні бойових дій – цьогоріч на свято Стрітення четверо з них приїжджали до нас погостювати і погуляти Львовом.
Отець Роман каже, що в АТО не жалкував свого часу на спілкування з людьми, яким потрібна підтримка. Бувало таке, що за розмовами засиджувалися і до ночі.
Священик щиро зізнається, що спочатку по приїзді у зону бойових дій, звісно, був присутній страх, який згодом минув. Каже, що постійно спілкується з воїнами зі 128-мої бригади, з якими познайомився у зоні АТО. Понад те – тягне знову поїхати на схід України з капеланською місією.
А у будь-якій складній ситуації отець Роман любить подумки повторювати з вірою у його силу просте і разом з тим багатозначне «Прорвемося!».
Каріна МАКОГОНЧУК